«Людське життя — це постійна комунікація, надто в часи війни. Від якості комунікації напряму залежить психологічний стан і ментальне здоровʼя людини»
«Людське життя — це постійна комунікація, надто в часи війни. Від якості комунікації напряму залежить психологічний стан і ментальне здоровʼя людини»*
Нещодавно відбулася зустріч фахівця із супроводу ветеранів Мологівської сільської ради з працівниками комунального підприємства «Комфорт-Сервіс» Мологівської сільської ради з метою обговорення особливостей спілкування з ветеранами війни та членами їх родин, а також підвищення взаєморозуміння та чутливості у комунікації.
В умовах війни комунікація стає вкрай важливою, адже вона допомагає зберегти взаєморозуміння, підтримку та емоційну стабільність. Кожна людина має свій унікальний досвід, але загальні правила спілкування можуть допомогти краще розуміти один одного і будувати здорові стосунки навіть у найскладніших ситуаціях.
Як комунікувати з військовими: недоречні фрази та слова
Військові — це люди з особливим досвідом. І коли ми вибираємо, як комунікувати з ними, то першочергово маємо подивитись та зрозуміти, який же досвід пережила чи переживає людина. І це не лише про військовослужбовців — таке правило маємо застосовувати до всіх людей.
Моя порада — поставити собі запитання: чи я хоч трохи розумію, що ця людина пережила? Що переживає зараз? Що переживає її родина? Із чим довелось їм стикнутись та, очевидно, які слова можуть зробити людині боляче? І знову наголошу: це правило стосується як військових, так і цивільних.
Це не означає, що є якісь табуйовані теми, це скоріше про підхід до комунікації, про чутливість до теми та підбір слів. Важливо, що це круті люди, які потребують нормального ставлення та розмови, і не потрібно боятися спілкуватись. Потрібно розуміти, що доречно говорити, а що ні. І навіть, якщо розумієш, що робиш боляче якимись словами, то варто одразу це визнати і просто вибачитись.
Важливо розуміти: попри те, що ми можемо знати про досвід людей, наші близькі можуть переживати цей досвід, але ми особисто цей досвід не переживаємо. Тому не потрібно в розмові зближати свій досвід чи розуміння з досвідом військового. Адже люди часто кажуть: «Я тебе розумію». І отримують у відповідь: «Ні, це не так, бо щоб розуміти, треба було бути там…» Це правда, яку необхідно усвідомити.
Тому складні розмови я би починала зі слів: «У мене немає такого досвіду, як у тебе, і я не можу в повній мірі зрозуміти те, що ти проживаєш, проте розумом можу уявити, які складні речі є в твоєму житті».
Військові не люблять панібратства: це коли підходять до військового і звертаються «Братік» чи ще якось фамільярно. Такого точно не варто допускати.
Не варто також порівнювати свій волонтерський досвід із досвідом військовим. Волонтерство — це круто і важливо, але це інше.
Це ще одне прохання, яке озвучують військові. Вони просять не звертатися до них словами: «ти мій герой», «ти моя героїня». Бо знають, хто такі герої, що вони роблять заради перемоги, на які жертви йдуть. І це слово може стати тригером, нагадати, наприклад, про загибель побратимів.
Як етично підтримати сім’ї військових, поранених, загиблих?
Спілкуючись із пораненими чи їхніми сім’ями слід розуміти, що відбувається з людиною, яке поранення отримала та що ви намагаєтеся дати своєю комунікацією: дізнатись інформацію чи запропонувати допомогу? Не потрібно вдаватись у токсичний позитив та кидатись фразами «Все буде добре», «Ми переможемо». Іноді просто треба побути з людиною в тому стані, в якому вона є.
І, звичайно, утримайтесь від порад. Краще запитати: «Чим зараз конкретно я можу тобі допомогти?» Важливо розуміти, що ніколи не можна давати порожні обіцянки. Часто людям, які переживають подібний досвід, треба дати можливість висловитись, а вам просто вислухати та не намагатись переконувати в чомусь.
Найгірше, що ви можете зробити, це уникати розмови з військовими чи їхніми сім’ями. Адже часто люди через свої переживання уникають спілкування зі знайомими, які мають рідних у лавах ЗСУ. Проте і в комунікації з родинами варто уникати запитань, які відверто бісять: «Чому ти його відпустила?», «А чого він туди пішов?», або додавати драму: «Ой, боже, боже, а як ти тепер живеш?»
Треба розуміти: близькі, які чекають рідних з війни, переживають відчуття самотності, тож їх варто підтримувати, вислуховувати, давати їм прожити ті емоції, які вони відчувають. Часто це емоції гніву чи несправедливості, проте в їхньому стані це нормально. Навіть якщо вам боляче слухати, варто це зробити, щоб підтримати людину, не уникати цього, не перебивати, не йти від теми.
